Ніколи не забуду, як я відвідала будинок, у якому сини й доньки помістили своїх літніх батьків і більше про них не згадували. Я була там і бачила, що в будинку перестарілих ці люди мали все, було там багато чудових речей, але всі погляди стареньких були звернені тільки на двері. Ні в кого на обличчі я не помітила усмішки. Я запитала сестру: ” Що відбувається? Як таке може бути, що люди, які мають тут усе, дивляться тільки на двері? Чому вони взагалі не посміхаються? ” Я звикла до усміхнених облич наших людей, вони посміхаються навіть на порозі смерті. Сестра пояснила: ” І так майже кожного дня. Вони чекають, плекають надію на те, що донька або син прийдуть їх відвідати”. Терплять, бо ніхто про них не пам’ятає. Замисліться – ось місце, де бракує любові. Така убогість і навіть занедбання любові вступають і до нашої власної оселі. Може, в нашій родині є хтось,хто почувається самотнім, хтось хворий, засмучений, а такі дні важкі для кожного. Чи є ми там? Чи є ми там, щоб допомогти?
З книги “Думки Матері Терези на щодень”
