Кожне падіння є нагодою чогось навчитися, здобути цінний погляд у власне нутро, взяти більшу відповідальність за своє життя. Однак часте переживання розчарувань через свої моральні падіння викликає те, що почуття провини нас не залишає, і ми самі себе засуджуємо. У таких ситуаціях почуття провини шкідливе: воно стає муками замість того, щоби бути стимулом.
Почуття провини супроводжує нас у житті, а докори сумління – це нормальний досвід для більшості з нас. Те, як саме ми сприймаємо почуття провини, впливає на наш емоційний і духовний розвиток. Лише психопат стверджує, що не має почуття провини. Але цей тип особистості не є предметом наших роздумів. Ми радше говоритимемо про тих, які у своєму житті переживають нормальне почуття провини.
Абсурдним є твердження, що ми ніколи не повинні відчувати провину ні з якого приводу. Якби це було правдою, то наше суспільство було би воістину психопатичне. Ніхто з нас не був би у безпеці в чиїйсь присутності. Нормальне, здорове почуття провини є тим, що оберігає здоров’я суспільства.
Почуття провини може бути стимулом, швидким, болісним струсом, який скеровує нас до переміни. Докори сумління допомагають визнати, що ми вчинили погано – і саме так має відбуватися. Ці відчуття мають також допомогти нам учитися на власних помилках. Чи ми коли-небудь зупинялись, аби усвідомити, як багато падінь, помилок, гріхів є у нашому житті? Як ми даємо собі раду з наслідками цього всього – з почуттям провини, і чи вчимося з пережитого?
Кожне падіння є нагодою навчитися, здобути цінний погляд у власне нутро, взяти більшу відповідальність за своє життя. Але коли зі стимулу почуття провини перетворюється на страждання, ми зрештою стаємо менш людяні, й переживаємо не відкуплення, а відкинення. На відміну від психопата, якого ув’язнюють інші, ми ув’язнюємо себе самі – за гратами докорів совісті.
Такий стан зветься хронічним почуттям провини. Він не полишає людину після прощення, відпущення гріхів, акту жалю, ба навіть після відшкодування за скоєний гріх; воно постійно тяжіє над людиною і паралізує її. Так почуття провини зі здорового стає невротичним і заважає нормальному функціонуванню. Тривати в почутті провини є своєрідним самопокаранням або самотортуруванням, що стостерігається у нашому суспільстві набагато частіше, ніж ми гадаємо.
Інколи бачимо таке самопокарання через розпад подружжя, смерті коханої людини, втрати праці, або через розчарування; також і в тому разі, коли ми спеціально когось ранимо, коли ми злосливі або мстиві. У таких випадках винувата сторона без потреби мучить себе за свої вади й помилки. Свідомо чи підсвідомо люди інколи завдають собі ран, аби самому визначити собі кару.
Ніщо не руйнує образу себе самого та почуття власної цінності, ніж гострі напади, що виводяться з нерозв’язаної проблеми почуття провини. Надзвичайно важливо мати контакт із тонким, прихованим почуттям провини й видобувати його на поверхню – інакше воно дезорганізує наше життя. Заглушене почуття провини переслідуватиме нас в іншій формі: неспокою, депресії, роздратування або у вигляді різних психосоматичних відхилень.Інколи ми маємо докори сумління без очевидного приводу. Ми свідомо нічого не зробили поганого. Кажемо: «Маю докори сумління, але не можу сформулювати, чому». Таке безглузде почуття провини може створювати неспокій і безконечні тортури. Час від часу такі почуття можуть нас мучити. Якщо дозволимо їм себе «дістати», вони спроможні заволодіти нашим життям. Переважно це нелогічно та безпідставно.
Часто, коли ми маємо особливі труднощі через безпідставне почуття провини, нам потрібно проаналізувати сімейне минуле. Нерідко в ньому ми відкриваємо модель нездорового почуття провини, яке свідомо й несвідомо робилося частиною нашого виховання. В такому разі ми мусимо розв’язати цю проблему і зробити зусилля, максимально дистанціюючись від сімейного минулого. Трапляється також, що хтось звинувачує нас в учинкові, за який ми не несемо відповідальності. Почуття провини, яке з цього виникає, також може бути викликане нашим вихованням. Ми маємо взяти на себе відповідальність за те, що допустили, аби інші нас звинувачували, а тоді зможемо набагато результативніше розібратися з почуттям провини. Якщо дозволяти іншим викликати в нас необгрунтоване почуття провини, вони керуватимуть і маніпулюватимуть нами – свідомо чи несвідомо. Все це в різні способи збувається у наших зв’язках, особливо в подружжях і родинах. Вочевидь такий вид почуття провини може стати повністю деструктивним для цих зв’язків.Нечесне викликання почуття провини в іншому – це, по суті, приниження його і спроба знищити його впевненість у самому собі. Як же часто люди мають докори сумління через те, що виявили цілком слушний гнів, і хтось почувся зачепленим! У щоденних контактах неможливо уникнути зіткнень і ран, які постають у ситуаціях, коли ми прагнемо правди. Такий біль є просто частиною життя. Наша щирість може бути болісною, але поки вона правильна й позбавлена злості, то немає потреби почуватися винним через це. Бути щирим – це сприяти розвиткові сповнених довіри міжлюдських контактів. Насправді ми так часто ранимо одне одного саме тому, що нам не вдається бути щирими – ось від цього треба мати докори сумління. Стільки подружжів та сімей поранені цим браком щирості або страхом перед конфліктом! Так багато подружжів і родин розпадаються через мовчання, а не через насильство. У таких випадках почуття провини часто не на своєму місці.
Це явище сьогодні набирає надзвичайно драматичного вигляду в разі батьків, які безпідставно почуваються винними через поведінку своїх дітей, присоромленими їхньою поведінкою. Є батьки, які почуваються винними, коли сварять своїх дітей або коли на них сердяться; почуваються винними, коли дітей спіткає невдача у школі або в житті, коли вони влипають у халепу, а інколи й тоді, коли діти розлучаються. Деякі батьки мають докори сумління, коли діти на них зляться або ненавидять їх. Цей список безконечний і викликає стривоженість. Нічого дивного, що так багато сімей мають сьогодні серйозні труднощі. Діти маніпулюють батьками, вводячи їх у стан безпідставного почуття провини. Такий вид докорів сумління може напасти навіть на найбільш упевнених у собі батьків, якщо вони не спротивляться такому викликові. Важливо пам’ятати, що деякі люди здатні зіпхнути всю відповідальність за власні помилки на будь-кого, хто почувається настільки винним, аби це дозволити.
Справжні докори сумління мають бути розважними та опанованими через пошуки пробачення, виправлення кривди та акт перепрошення. Фальшиві докори сумління можна опанувати, або щонайменше контролювати їх, завдяки конфронтації та розумінню. Так часто наше життя руйнують релігійне невігластво й нерозуміння! Що довше я вислуховую людські проблеми, то більше переконуюся щоразу: саме це є приводом багатьох непотрібних труднощів. До них належать безпідставне почуття провини, яке пронизує на опановує ціле життя. Якщо ірраціональне почуття провини ускладнює нам нормальне функціонування, ми повинні скористатися з допомоги фахівця.
Розв’язання проблеми почуття провини не означає звільнення від наслідків наших падінь. Ми маємо з цим жити й виправляти скоєне, наприклад – заплатити за тарілку, яку розбив, шпурнувши її у брата; спростувати брехню, яку сказав про когось. Наслідки поранень особливо для нас болючі, коли йдеться про наші близькі стосунки. Бо трапляється, що попри отримане від ображеного нами прощення, попри жаль за вчинене, наш зв’язок не відновлюється у колишньому вигляді або й навіть розпадається. Так розпадаються подружжя; коли один з партнерів неспроможний переконати іншого повернутися – доходить до розлучення. У таких ситуаціях потрібно більше часу, аби докори сумління згасли.
Мартін Падовані SDV, deon.pl
Джерело:http://www.credo-ua.org
