«Єдиний гріх, який переказується з покоління в покоління, — це гріх первородний», а він усувається святим Хрещенням, каже теологічний висновок, представлений Комісією віровчення Конференції польського єпископату.
У документі також підкреслюється, що «Церква від самого початку навчає, що первородний гріх завжди є чимось особистим і вимагає рішення волі. Подібно і з карою за гріх. Кожен особисто несе покарання за власний гріх. Про це чітко пише св. Павло в Посланні до Римлян, що «кожен з нас сам за себе дасть відповідь Богові» (Рим14, 12).
«Реінкарнація» гріха, або ж «перехід» його на наступні покоління, про що навчають прихильники «родового зцілення», не має обґрунтування ні у Святому Письмі, ані в Традиції та вченні Церкви. Такі безпідставні ідеї — дуже небезпечні для духовного життя вірних і самої доктрини Церкви, наголошується у теологічному висновку.
Тому Конференція єпископату Польщі ухвалила рішення заборонити відправу Святих Мес і будь-яких молебнів про зцілення від «родового прокляття» або ж про «родове зцілення». При цьому польські єпископи нагадують про різні форми молитви за зцілення хворих, також і в рамках літургії Святої Меси, правленої згідно з літургійними приписами.
Теологічний висновок
Комісії віровчення Конференції єпископату Польщі
Родове прокляття і родове зцілення.
Теологічні й пасторальні проблеми
1. В останні роки ХХ і на початку ХХІ століття в деяких харизматичних групах та середовищах, пов’язаних з відправою Святих Мес із молитвою про зцілення або ж молебнів про зцілення, з’явилася така ідея, і щоразу частіше говориться про так звані «родовий гріх» та «родове зцілення». В інтернеті з’явилося чимало інформацій та статей на тему «родового зцілення» і його практики. Вихідним пунктом зазвичай є книжка «Родове зцілення» (Uzdrowienie międzypokoleniowe, Łódź 2003) о. Роберта Де Ґрандіса SSJ, який належить до Товариства св. Йосифа і служить своїми знаннями харизматичним спільнотам по всьому світу. Позиції духовенства й вірних, зацікавлених проблемою «родового прокляття» та «родового зцілення», дуже відмінні й суперечливі. Тим часом молебні, організовувані з молитвою за зцілення між поколіннями, збирають натовпи у наших храмах. З огляду на це, а також через неясність уживаних понять «родовий гріх» та «родове зцілення», існує пильна потреба однозначного пояснення і вироблення думки щодо вказаних явищ із погляду вчення Церкви.
2. В основі ідеї про гріх поколінь лежить переконання, що гріхи предків справляють вплив на життя нині живих членів їхніх родин. Цей вплив може мати вимір духовний і тілесний, виражаючись, наприклад, у вигляді якоїсь хвороби; також може бути причиною негараздів у психіці та невдач у подружньому чи сімейному житті. Обтяження гріхом, успадкованим від предків, згідно з прихильниками цієї теорії, вимагає звільнення людини, яке звершується у молитві про зцілення або через екзорцизм.
«Зняття родового прокляття» — це спеціальна молитва, якою потрібно огорнути предків стражденної людини, сягаючи в минуле навіть до п’ятнадцятого чи шістнадцятого покоління. Така молитва охоплює читання екзорцизмів, заступницьку молитву і Святу Месу. Звідси походять молитви і молебні про зцілення зв’язку між поколіннями або Святі Меси в цьому намірі.
Ідея «родового зцілення» походить від доктора Кеннета МакОлла (1910-2001), лікаря-терапевта й англіканського місіонера, який народився в Китаї, вивчав медицину в Единбургу (Велика Британія). Під впливом китайської філософії він дійшов висновку, що існує зв’язок поміж деякими хворобами та силами зла. У терапії поєднував традиції Сходу з медичною практикою. Зробив висновок, що духи предків відіграють визначну роль у соматичних хворобах потомків. Доктор Кеннет МакОлл страждав на психічний розлад. Його праці дали початок пошукам зцілення в минулих поколіннях. Зокрема на нього посилається о. Роберт Де Ґрандіс SSJ, автор згаданої книжки.
3. Практика «родового зцілення» виходить із традиції, вкоріненої у віруваннях релігій Сходу, які оточують предків особливою пошаною і вірять у реінкарнацію. Це означає, що ця практика становить наслідок релігійного синкретизму, який сформував нове явище, назване «реінкарнацією гріха».
Принципову причину популярності цього явища можна вбачати у явищі занепаду почуття гріха, про що говорив ще папа Пій ХІІ (Промова, Рим 26.10.1946). Разом з утратою почуття гріха слабне також розуміння того, чим є справжня свобода. Завдяки даній нам Богом здатності виконувати Його волю (пор. 1 Сол 4, 3) людина відповідає перед Ним за свої вчинки та їхні наслідки. Хто чинить зло, надуживаючи свободою і розтринькуючи отримані дари, той потрапляє в неволю та ображає любов Творця. Відповідальність за свої нещастя й невдачі він намагається перекласти на предків, говорячи про гріхи, які передаються з покоління в покоління. Сьогоднішня людина, писав К. Ранер, радше має враження, що то Бога треба виправдовувати, а не вона сама має змінитися — перед лицем Бога і завдяки Богові — з істоти несправедливої в істоту виправдану (К. Ранер, «Підставовий виклад віри»). У цій перспективі родове зцілення становить форму виправдання слабкості й шукання легких пояснень та прощень скоєного зла.
4. Прихильники концепції «родового прокляття» посилаються на Святе Письмо, доводячи, що вже у Старому Завіті говориться про такий вид провини. Вони вказують у Святому Письмі фрагменти, які, на їхню думку, безпосередньо говорять про покарання за гріхи предків: «Я Господь, Бог твій… караю беззаконння батьків на дітях до третього і до четвертого покоління» (Вих 20, 5); «Карає провину батьківську на дітях і внуках до третього й четвертого покоління» (Вих 34, 7); «Господь… карає гріх батьків на дітях до третього й четвертого покоління»(Чис 14, 18); «Я Господь, Бог твій, ревнивий Бог, що караю беззаконня батьків на дітях до третього й четвертого покоління» (Втор 5, 9).
Однак у Біблії, інколи навіть у тих самих книгах, ми знаходимо інші висловлювання натхненнях авторів, які суперечать тезам про родову відповідальність за гріх. У книзі пророка Єремії читаємо: «За тих часів не говоритимуть більше: батьки їли зелений виноград, а на зубах у синів оскома! Ні, кожний вмиратиме за свою провину. Кожен, хто їстиме зелений виноград, той і оскому на зубах матиме» (Єр 31, 29-30). Пророк Езекиїл говорить про індивідуальну відповідальність за гріх: «Клянусь моїм життям, — слово Господа Бога, — не будуть уже більше тієї приповідки в Ізраїлі повторювати [батьки їли зелений виноград, а на зубах у синів оскома]. Ось бо всі душі — мої; чи душа батькова, чи душа синова — мої вони. Той, хто згрішить, той помре. (…) Той, хто згрішив, мусить умерти. Син за провину батькову не буде відповідати, батько за провину сина не буде відповідати. Праведність зостанеться з праведним, а гріховність із грішником» (Ез 18, 3‑4. 20). Той самий принцип індивідуальної відповідальності звучить уже в книзі Второзаконня (24, 16): «Не можна карати смертю батьків за дітей, ані дітей за батьків. Кожний буде скараний за свій гріх».
В інтерпретації вище наведених текстів сучасна екзегеза пояснює, що не йдеться про дослівну «неправоту» або «переступ» отців у сенсі їхнього особистого гріха, відповідальність за який несуть їхні діти, але про поганий приклад, який мав вплив на виховання їхніх дітей: якщо вони чинитимуть подібно як їхні батьки, то помруть «за свій власний гріх».
5. Цитовані прихильниками «родового зцілення» фрагменти Біблії, які нібито підтверджують їхню тезу про родове прокляття та його наслідки у житті наступних поколінь, мають свій розвиток і доповнення. Виявляється, що вони трохи довші, ніж цитується у книжках. Інколи текстами так маніпулюють, щоб вони підтверджували тезу про родове прокляття або про потребу родового зцілення. Наприклад, уривок із книги Вихід: «Господь, Бог твій, що караю беззаконня батьків та дітях до третього й четвертого покоління», має подальше доповнення і розвиток: «…до третього і четвертого покоління тих, що ненавидять мене, і творю милосердя до тисячного покоління тим, що люблять мене і бережуть заповіді мої» (Вих 20, 5). Інший фрагмент із тієї самої книги, в якому Бог показаний як той, що посилає кари за безчестя отців на їхніх синів та онуків до третього і четвертого покоління, водночас говорить про Бога, що Він «Бог милосердний і ласкавий, нескорий на гнів, многомилостивий і вірний, що зберігає ласку для тисяч, прощає беззаконня, злочини і гріхи» (Вих 34, 6‑7).
Так, справді, у Старому Завіті було наявне переконання, що як комусь не щастить або він хворіє, то це викликане поганим життям його самого або когось із його родини. Так думали, зокрема, про безпліддя; подібно і щодо каліцтв та інших захворювань. Коли хтось захворів або його зачепила якась неповносправність — вважалося, що хтось у його родині скоїв гріх. Вираженням такого переконання є слова учнів, скеровані до Ісуса: «Учителю, хто згрішив? Він чи батьки його, що сліпим уродився?» Відповідь Ісуса — надзвичайно виразна: «Ані він не згрішив, ані батьки його, але (сталося так), щоб ділам Божим виявитись на ньому!» (Йн 9, 1‑3). Таким чином Господь Ісус чітко відмежовується від пов’язання хвороби дитини з гріхом батьків чи дідів, із такою «спадковою обтяженістю».
6. «Родове прокляття» суперечить істині про Боже Милосердя і про Його любов, яка прощає. Якщо навіть люд Старого Завіту вбачав у різних нещастях кари Божі за просини предків, то Народові Нового Завіту такі переконання чужі. Ця виразна зміна бачення пов’язана з місією Втіленого Сина Божого, який досконало виконав Закон і Пророків, звіщаючи любов і милосердя Бога. Раніше на ґрунті юдейського легалізму в Богові бачили насамперед Суддю, скорого на завдання кари. Образ Бога як милосердного Отця не допускає такої думки; він відкриває людину на можливість отримати Боже прощення, помилування в будь-якій ситуації.
7. Церква від самого початку навчає, що гріх це завжди щось особисте і вимагає рішення волі. Так само і з карою за гріх. Кожен особисто несе покарання за свій гріх. Про це чітко пише св. Павло у Посланні до Римлян, що «кожен з нас сам за себе дасть відповідь Богові» (Рим 14, 12).
В Апостольському повчанні «Reconciliatio et paenitentia», п. 16, св. Йоан Павло ІІ переконує, що «гріх у правильному й належному значенні завжди є актом конкретної особи, оскільки це акт свободи окремої людини, а не акт групи або спільноти».
В Катехизмі Католицької Церкви (1857) читаємо: «Щоб гріх був смертельним, необхідно одночасно три умови: “Смертельним є всякий гріх, який стосується важкої матерії, учинений у повній свідомості і з свідомою згодою” (св. Тома Аквінський, Сума теології, 1‑2, 88, 2)». Людина не несе покарання за нескоєний гріх — наприклад, за гріх прапрадіда. Творити покуту треба за свої гріхи (див. ККЦ 1459).
Інше питання це структури гріха, тобто ситуації, що провадять до гріха.
8. Єдиний гріх, що передається з покоління в покоління, це гріх первородний, що виразно підкреслив Тридентський Собор у Декреті про первородний гріх. У каноні 2 читаємо: «Якби хтось стверджував, що гріх Адама тільки йому самому зашкодив, а не його потомству, і що отриману від Бога святість і праведність, яку він втратив, він утратив тільки для себе, а не для нас також, або що він сам занечищений гріхом непослуху, тільки смерть і фізичні страждання переказав усьому людському роду, а не гріх також, який є смертю душі, — нехай буде виключений зі спільноти вірних, оскільки противиться Апостолові, який каже: “Через одного чоловіка ввійшов у світ гріх, і з гріхом смерть, і таким чином смерть перейшла на всіх людей, бо всі згрішили” (Рим 5, 12)» (Breviarium Fidei, 309).
Однак належить пам’ятати, що первородний гріх «у жодному потомкові не має характеру особистої провини» (ККЦ 405), оскільки по суті «первородний гріх названий “гріхом” за аналогією» (ККЦ 404). Натомість особистий гріх ані кара за цей гріх ніколи не передається на наступні покоління, як помилково стверджують прихильники «родових проклять» і «родового зцілення».
9. Теорія про родове прокляття і родове зцілення о. Роберта Де Ґрандіса, викладена в його книжці «Родове зцілення», базується значною мірою на психології Кара Ґустава Юнґа і на дослідах вищезгаданого доктора Кеннета МакОлла. Щодо цього вже висловлювалася Папська рада з питань міжрелігійного діалогу в документі під назвою «Ісус Христос —податель води живої: християнська рефлексія на тему Нью Ейдж» (2003). У ньому було засуджено помилкові тези Юнґа, перейняті о. Де Ґрандісом, наприклад, трансцендентний характер свідомості та впровадження ідеї колективного несвідомого як своєрідного збору символів та спогадів для людей різного віку й різних культур. На думку Папської ради, Юнґ спровокував «сакралізацію психології», впроваджуючи в неї елементи езотеричних спекуляцій. Він стверджував, що «психологія це сучасний міф, і тільки в термінах актуального міфу ми можемо зрозуміти віру» (там же, 2.3.2).
«Реінкарнація гріха», або ж «перехід» гріха з покоління на покоління, про що навчають прихильники «родового зцілення», не обґрунтована ні у Святому Письмі, ні в Традиції та вченні Церкви. Такі безпідставні ідеї дуже небезпечні для духовного життя вірних і самої доктрини Церкви. Їх пропагування провадить до своєрідного «заспокоєння» або «утішення» сумлінь через перекладання відповідальності за свої помилки, гріхи, скоєне зло на попередні покоління. Це звільняє віруючого від постави чуйності, що стає джерелом його подальших гріхів. Тим часом християнин має відзначатися поставою невпинної чуйності, про яку навчає св. Петро: «Будьте тверезі і чувайте! Противник ваш, диявол, ходить навколо вас, як лев ревучий, шукаючи, кого б пожерти. Противтеся йому, сильні вірою» (1 Пт 5, 8‑9а).
10. Практика молитви або Святої Меси з молитвою про родове зцілення, або про визволення зі спадкового гріха, дуже чітко видає брак віри, або принаймні недовіру в дієвість благодаті таїнств, насамперед святого Хрещення. У цьому таїнстві ми визволені з усілякого гріха. Загалом беручи, в охрещеному залишаються певні тимчасові наслідки гріха, такі як страждання, хвороба, смерть або невід’ємні від життя слабкості, такі як слабкість характеру, а також схильність до гріха. Однак гріх як такий святим Хрещенням знищений. Читаємо в Катехизмі Католицької Церкви (1263): «Хрещенням відпускаються усі гріхи — первородний гріх і всі особисті гріхи, як і всі кари за гріхи. Справді, в тих, що були відроджені до нового життя, не залишається нічого, що перешкодило б їм увійти в Царство Боже, — ні гріх Адама, ні особистий гріх, ні наслідки гріха, найважчим із яких є відлучення від Бога».
Висновок: беручи до уваги все вищенаведене, наполегливо рекомендується, аби церковна влада застерігала від використання понять «родове прокляття», «спадковий гріх» і «родове зцілення». Вона також повинна заборонити відправу Святих Мес і молебнів про зцілення від родового прокляття чи про родове зцілення.
У цьому контексті душпастирям було би добре нагадати, що найрізноманітніші форми практикованої століттями молитви про зцілення хворих, також і в рамках літургії Святої Меси, мають бути правлені згідно з приписами літургійний книг та інструкції Конгрегації віровчення «Ardens felicitatis desiderium».
У церковному поточному вченні потрібно подбати про виразний виклад учення Магістерію Церкви на тему первородного гріха та його наслідків, розуміння особистих гріхів та їхніх суспільних наслідків, дієвості благодаті таїнств, зокрема Таїнства Хрещення й Таїнства Покути і примирення, питання примирення з Богом та людьми, почуття провини і прощення.
Вірним потрібно нагадувати, яка важлива жива віра у приступанні до таїнств. Їх треба постійно заохочувати до довірливого користування таїнствами та відпустами.
Джерело: CREDO
