І. Церква в суспільстві, як душа в тілі.
Пій ХІІ виразив цю істину наступними словами: «Церква є життєвим началом людського суспільства» (Промова Папи Пія ХІІ перед новими кардиналами 20 лютого 1948 р.). Наполегливе і постійне пригадування Іваном Павлом ІІ і Бенедиктом ХVІ про християнські корені Європи є закликом до оновлення того, що можемо назвати християнською душею Європи. Направду, коріння для рослини є тим, чим душа є для тіла: причина життя і розвитку. Туземне європейське суспільство без живильного соку Церкви засуджене на деградацію і зникнення. А Церква свій принцип існування має в Ісусі Христі, єдиному, Хто є «Правда, Дорога і Життя» (Ів. 14,6)
ІІ. Послання Церкви є надприроднім, але ЇЇ вплив є природнім і суспільним.
Посланням Церкви є принести Радісну Новину не тільки окремим душам, але й усім народам на землі (Мт. 28,19). Прийняття Євангелія є внутрішньою діяльністю, котра відбувається в глибині серця окремо взятої людини, але має вплив на все суспільство, оскільки окремо взяту людину уподібнює до Христа. Це відбувається в Європі з поширення середньовічного християнства. «Історія формування європейських народів відбувається паралельно з історією їхньої євангелізації до тієї міри, що кордони європейськості стають ідентичними кордонам християнізації» (Іван Павло ІІ Проповідь в Сант-Яґо де Компастеллі 9 листопада 1982 р.). Християнство, збагачене грецькою та римською спадщинами, «створило Європу та залишається фундаментом того, що має право називатися Європою» (Бенедикт ХVІ Промова в Університеті Реґенсбурґу 12 вересня 2006 р.).
ІІІ Християнізуючи суспільство Церква його цивилізовує.
Християнізація відбувається повністю і відповідає цивілізуванню Європи, оскільки цивілізованість світу є одночасно християнською цивілізованістю, яка приносить настільки правдиві, настільки постійні, настільки дорогоцінні плоди, наскільки вона є християнською» (Пій Х енцикліка «In fermo proposito»). Це процес християнізації виражається ідеалом Христового суспільного царського достоїнства, а його Царство не є від світу цього (Ів. 18,36), але в цьому світі поширюється і починає здійснюватися, бо Христові дана вся влада на небі й на землі (Мт. 28,18)». Не існує різниці між окремо взятими людьми і спільнотами сільського чи міського типу, оскільки всі люди об’єднанні в суспільство, нічим не менше перебувають під владою Христа, аніж окремі люди, окремо взяті… Він є творцем правдивого прогресу і правдивого щастя чи то для окремо взятої людини, чи для цілого суспільства» (Пій ХІ енцикліка «Quas Primas»).
ІV. Християнізоване суспільство протистоїть секуляризму.
Відкидання Христа означило ідеології зла ХХ століття – комунізм і нацизм, але також і сучасні антиєвангельські течії, які глибоко укорінені в історії європейської філософської думки, а які є спадкоємцями однієї лінії іменентистської думки, яка через Просвітництво розвивається до Декартового cogita.
У своїй промові в Реґенсбурґському університеті Бенедикт ХVІ вказав на глибинне коріння цього інтелектуального шляху в розламі між вірою і розумом, які означили середньовічну августиніанську та томістичну думку. Пліній Корреа де Олів’єра відкрив сліди цього історичного розвитку в ренесансному гуманізмі та в революціях, які прийшли пізніше: протестантизмі, Французькій революції та комунізмі. Саме в цьому історичному розвитку є коріння секуляризму.
V. Якщо Церква не християнізує світ, то світ секуляризує Церкву.
У роках після ІІ Ватиканського Собору було багато католиків, які вважали позитивною реальністю секуляризацію суспільства, якої марксизм був основним і найпослідовнішим носієм. Але якщо християнство підкориться секуляризму, то воно мусить відкласти на бік свій надприродній вимір. У цей спосіб Христове Царство перетворюється на царство від світу цього і зводиться лише до структур влади.
«Теологія визволення», проявляючи себе «у візії туземного месіанізму, який є одним з найрадикальніших способів секуляризації Божого Царства і його зведення на туземну людську історію» (Конгрегація віровчення інструкція «Libertatis Nuntius»), була одним з найвідоміших виразів такого способу розуміння суспільства й історії.
Але християнство, позбавлене надприродного, не є тоді лише однією з політичних партій – воно перетворюється на найсильнішу причину суспільного розпаду.
VІ. Між християнством і секуляризмом мусить бути ворожнеча.
Ця ворожнеча народжується з християнського розуміння історії. Церква, як й Ісус Христос, залишається знаком противлення (Лк. 2,34) і не може бути примиреною з духом світу цього. Однією з причин поразки католиків у другій половині ХХ століття була втрата цього бачення християнства і теології історії, яка є в його фундаменті.
З 60-х років ХХ століття вважалося, що антиклерикалізм і лаїцизм ХІХ і ХХ століть спровоковані непримиренністю Церкви, Яка, засуджуючи модерний світ, викликала опір. Католики змінили своє ставлення до модерного світу, але не вплинули цим на розвиток секуляризації. Антихристиянство тепер настільки виросло, що можемо вже говорити про правдиву християнофобію і диктатуру релятивізму.
Антихристиянство прагнуло витерти з суспільства видиму присутність християнства за посередництвом психологічного тероризму та юридичного утиску, і, як мені видається, все це сповіщає про майбутнє переслідування християн.
VІІ. Християнство є внутрішньою релігією, яка не може бути накинута силою.
Ця релігія власне тому, що є внутрішньою, здатна глибоко переформатовувати цивілізацію, звичаї, менталітет, як це сталося з варварським поганським світом. У перших століттях християнської ери Ісусові учні не звіщали Євангеліє при підтримці римських легіонів, вони його поширювали проти переслідувань царської влади власними словами, прикладом і жертвою аж поза кордони імперії.
Між V і Х століттями, коли формуються християнські корені Європи, світло Євангелія просвітило британські народи, після цього германо-слов’янський світ, сягнуло Ефіопії, Вірменії, Персії, Індії. Місіонери століттями поширювали віру силою самої істини, на відміну від інших релігій, які свої вірування проповідували і ще й далі проповідують силою зброї.
VІІІ. Християни мають обов’язок обороняти цивілізацію, яку породило Євангеліє.
Євангелізація суспільства – це мирний акт. Але християни мають право і обов’язок боронити цивілізацію, народжену з філософії й духа Євангелія. Середньовічне християнство постійно жило у стані оборонної війни проти варварів, які напосідалися з півночі, сходу, а мусульмани з півдня. Якби і варвари і мусульмани не порушували європейських кордонів, якби не знищували святих місць християнства христові походи не були б потрібними.
Хрестові походи не були місіонерськими, вони своєю ціллю перш за все мали оборону християнського суспільства, а не поширення християнської віри. «Ті, які вірять в Христа» – писав св. Тома з Аквіну – «не воюють проти невірних, щоб поширити віру, але щоб віру оборонити» (Summa Teologica, II-II, q. 10, a. 8, resp.). У цьому смислі дух хрестових походів є постійною категорією християнського життя.
ІХ. Дотримання природнього морального закону є фундаментальним каменем суспільства.
Держава ціллю свого існування має піклування про дочасне добро і в цьому є суверенною. Але Церква має право вимагати пошанування природнього морального закону, якому вона є сторожем і на якому засноване всяке людське суспільство. Існує людська природа – постійна і незмінна у своїй суті, впорядкована законами совісті, вписаними у людське серце, які розум здатний спізнати. Цей закон є «Загальний у своїх заповідях, його авторитет охоплює всіх людей (Катехизм Католицької Церкви, 1956)
Цей закон є фундаментом симфонії між розумом і вірою, а, отже, і між духовним і дочасним порядком речей. Пошанування природнього і Божественного закону могло би вирішити всі політичні, економічні й соціальні проблеми людства, бо у фундаменті природнього морального закону є правдива істина і загальне добро для всіх народів. Втрата принципів природнього морального закону є найосновнішим джерелом усіх сучасних криз.
Х. Онова всіх створінь у Христі (Еф. 1,10) – ціль кожного християнина.
Оновити в Христі, «Не тільки те, що належить Божественному посланню Церкви, тобто провадження душ до Бога, але і те що з цього Божественного послання походить: християнська цивілізація у всій багатогранності її складових» (Пій Х енцикліка «In fermo proposito»).
Справа онови і нового народження не може бути здійснена без допомоги Милості. Надприроднє Об’явлення не належить до чогось, на що людина має право, але оскільки Бог її дарував, християнин не мав би задовольнятися суспільством, яке засноване тільки на природньому моральному законі: він має прагнути притягнути до Христа весь світ.
(з книги Roberto de Mattei, “La dittatura del relativismo”, 2008.)
Джерело:http://catholicnews.org.ua
