Питання, яке висить в повітрі після проголошення наміру зречення Папи Бенедикта ХVІ, а після проголошення стану Sede vacante для ЗМІ стало ще більш актуальним: «Хто буде наступним Папою?». Світові ЗМІ наповненні вже різноманітними відповідями на це питання. Але що найцікавіше, що майже ніхто з тих, хто бралися давати відповідь на це питання не прислухалися до голосу тих, хто буде обирати наступного Папу – кардиналів-виборців.
В принципі, це й не дивно. Світські ЗМІ мають свою логіку. Їм потрібні сенсаційність, зростання рейтингів, продаж, а не істина. Тому вони часто звертаються до тих, хто насправді не є компетентний дати більш-менш реальну відповідь на це питання, а то й тих, хто здатен дати сенсацію, скандал і подати це все у блискучій обгортці псевдоінтелектуалізму.
Особливо цікаві прогнози в українських ЗМІ, часто передруковані з ліберальних ЗМІ Заходу або виготовлені по тих же ж лекалах домашніми умільцями. Практикуючий католик, який живе життям Церкви, насправді, стикнувшись з такими прогнозами, не знає чи сміятись, чи плакати. Наприклад, чого вартує тільки протиставлення начебто Папи-ліберала блаженного Івана Павла ІІ та Папи начебто консерватора Бенедикта ХVІ і «пророкування» на основі цього приходу нового Папи-ліберала. Кожен, хто хоч трохи обізнаний з реаліями Католицької Церкви добре знає, що кардинал Рацінґер був опорою понтифікату блаженного Івана Павла ІІ. Саме кардинал Рацінґер провів дослідження, яке привело до засудження Церквою теології визволення, саме кардинал Рацінґер провадив процес проти Архиєпископа Марцела Лефевра і його Священичого братства св. Пія Х, саме кардинал Рацінґер був головним автором Катехизму Католицької Церкви, саме він був автором нашумівшої декларації «Dominus Iesus». А ідея нової євангелізації, яку висунув Папа Бенедикт ХVІ, є лише продовженням і подальшим розпрацюванням ідеї реєвангелізації блаженного Івана Павла ІІ. Тому не можливо говорити про якесь протиставлення цих двох великих Пап нашого часу.
Кажуть, що сліпа курка час від часу таки і поцілить клюнути зерно, можливо, й комусь з таких коментаторів вдасться вгадати навіть конкретного кардинала, який стане Папою, але це якщо й станеться, то не через знання реальної ситуації в світовому католицтві, а через звичайну випадковість.
Причиною таких грубих помилок в оцінці ситуації католицтва є незнання та нерозуміння реальних механізмів і логіки внутрішнього життя Церкви і спроба примінити на Її життя та функціонування виключно правила і логіку функціонування нерелігійних людських суспільств та суспільних груп. Тобто, основним моментом, через який такі помилки чиняться є абсолютне ігнорування віри, яка формує світоглядні позиції, а тим самим і систему цінностей, яка є визначальною для внутрішнього і зовнішнього функціонування церковної єрархії.
Навіть антрополог-початківець може легко побачити ці речі. Адже в антропології уже давно міцно вкоренилося правило «активного учасника». Тобто, згідно цього принципу, зовнішнє вивчення якоїсь культури чи культурного явища не може дати потрібний результат, якщо автор такого дослідження не стане членом цієї культури зі середини, не увійде у неї, щоб зрозуміти її світогляд, цінності, вірування. Це розтягується також і на вивчення життя релігійних спільнот. Так, наприклад, неможливо дати задовільний науковий результат, вивчаючи католицькі паломництва і не будучи католиком. Тому всяка спроба некатолика зробити адекватне дослідження стосовно питання внутрішньоцерковного життя Вселенської Спільноти Католицької Церкви приречена або на провал, або на дилетантизм.
Адже некатолик завжди дивитиметься на реалії католицького життя очима зовнішнього спостерігача і в тій чи іншій мірі ігноруватиме реалії, які йому є неважливими, а які насправді мають вирішальний вплив на поведінку католиків.
Так багато коментаторів і прогнозистів, які сміливо виносять свої твердження стосовно майбутнього вибору Папи, впадають у дуже примітивну ментальну концепцію протиставлення: консервативний – ліберальний, відкритий – закритий, консерватор – революціонер. За усю історію, яку ми можемо верифікувати, як більш-менш певну, Папи, не дивлячись на своє приватне життя, ніколи не були ні лібералами, ні революціонерами, ні чимось подібним. Приклад, хоча б Папа Пій ІХ, який до свого обрання Папою в Італії мав опінію ліберала, але після свого обрання ліберальним не був навіть приблизно. Інший, прямо таки класичний випадок – Папа Александр VІ, який вів не зовсім відповідне християнину приватне життя. Але, не дивлячись на скандальну поведінку, цей Папа не навчав жодної єресі, щобільше, саме він є автором додатку до латинського «Ave Maria» (Свята Маріє, Мати Божа, молись за нас грішних тепер і в часі смерті нашої. Амінь). Отож, не доводиться говорити про Папу-ліберала, чи Папу-революціонера. Навіть коли Папа запроваджує якісь нові речі, скликає Собор, проголошує нову догму, запроваджує реформу права чи літургії – це завжди доволі повільні і поступові зміни. Це зміни без революцій.
Адже папство, за логікою внутрішньоцерковного життя Католицької Церкви, – це перш за все інституція, яка покликана оберігати чистоту православності віри усієї Вселенської Спільноти Католицької Церкви. А всяке оберігання вже само по собі вимагає певного консерватизму.
Наступною суттєвою помилкою світських коментаторів є спроба зрозуміти Католицьку Церкву, застосовуючи до виборів Папи правила поведінки закритих груп, у яких точаться лобістські кампанії і боротьба за владу. Така поведінка кардиналів була б можливою, якби на вибір Папи існував реальний політичний тиск так, як це було в епоху середньовіччя. Окрім того, прямий останній важіль політичного впливу скасував Папа св. Пій Х, коли укинув право вето австрійського цісаря, як прямого спадкоємця прав цісарів Святого Римського царства германської народності, на певні кандидатури у виборі Папи. Тому національність майбутнього Папи, його політичні вподобання не відіграватимуть при виборі жодного значення. Цікавим є також і той момент, що Папа уже давно перестав бути фігурою політичного впливу, а в Церкві уже міцно вкоренився погляд, який розглядає папство в першу чергу, як Петрове служіння. Тобто, не вершення влади, а вершення служіння. А це є кардинально інакший підхід до розуміння функції Папи, аніж розуміння влади, яке сприймає владу, як спосіб домінації чи маніпуляції людьми.
А політична підкилимна боротьба, у цьому важкому для Католицької Церкви моменті, була б виразом незрілості й безвідповідальності кардиналів, які собі чітко усвідомлюють, що невідповідний Папа міг би своєю невідповідною діяльністю завдати великої шкоди Церкві, а тим самим і їм самим, адже їхній авторитет, вагомість і вплив дуже сильно прив’язані до вагомості, впливу й авторитету Церкви, як інституції. Тому розглядати Конклав, як арену боротьби інтересів може хіба що повний дилетант. Бо навіть якби такі інтереси існували, зважаючи на стиль діяльності Курії, зважаючи на різноманітність кардиналів, зважаючи, що куріальні кардинали – це невеличка меншість у Конклаві, потрібно було б бути неабияким фахівцем і мати надзвичайно добру обізнаність про приватне життя більшості кардиналів, їхні зв’язки поза церковними структурами, їхні взаємовідносини з Курією і між собою. А це під силу хіба якійсь спецслужбі, яка би витрачала масу свого робочого часу і грошей тільки на вивчення кардиналів. Отож, всяка спроба розглядати Конклав, як боротьбу інтересних груп впливу приречена на провал або на повністю абсурдні дилетантські відповіді на поставлені питання.
Та, попри все це, слід усе ж таки надати належне ЗМІ, які таки вловили певні зовнішні проблеми Церкви, хоча звісно, потрактували їх по-своєму. Проблемою Церкви, яка відразу кидається в очі, є несприйняття Церквою ґендерної (родової) ідеології і зудар з суспільно-політичними силами, які її просувають. Наступною проблемою, яка також кидається в очі, є антикатолицька та антиклерикальна кампанія, яка уже майже десятиліття триває у ЗМІ. Фактично у світі прихильних до Церкви світських ЗМІ практично немає. І саме завдячуючи кампанії у ЗМІ, довкола Католицької Церкви створена ареола фінансових та педофільних скандалів. Хоча ні одного, ні другого суди не довели. Окрім одного єдиного випадку гіпотетичного священика-педофіла у США, та й цей випадок був доведений судом посмертно, що суттєво зменшує віродостойність цього випадку і унеможливлює його використання, як правового прецеденту в англо-саксонській юриспруденції. А випадки, коли йшлося про відшкодування – практично усі були наслідком судових угод між сторонами. Для того, хто знає реальне функціонування американської юриспруденції, це означає, що злочин не доведений. В інакшому випадку звинувачений був би оголошений злочинцем і мусів відбувати тюремне покарання. Чи правильно чинили американські єпархії, відкуповуючись в цей спосіб від дорогих судових процесів, це ще насправді питання.
Неможливо заперечувати, що випадки сексуальних злочинів не траплялися у середовищі католицького клиру. Раз кардинал Рацінґер, пізніший Папа Бенедикт ХVІ провадив гостру боротьбу проти педофільних злочинів, значить вони були. В протилежному випадку ми б отримали боротьбу теперішнього Папи-емерита проти вітряків, а таких помилок цей Папа аж ніяк не робив. Інша річ –наскільки цей злочин був присутній у рядах католицького клиру. Судячи з думки експертів, це були поодинокі випадки. І це підтверджуєамериканська вчена Джудіт Рісман, яка консультує американську владу властиво у питаннях, пов’язаних з дитячою злочинністю і злочинністю стосовно дітей, і твердить, що навіть, якщо вважати істинними усі випадки педофілії у середовищі американського католицького клиру, про які писали американські ЗМІ, то навіть при такому максималістському підході це не становить навіть однієї сотої відсотка реальних випадків сексуального використання неповнолітніх у США, доведених американськими судами. Тобто навіть гіпотетичні педофільні злочини католицького клиру в США не становлять навіть однієї сотої відсотка дійсно реальних випадків педофілії. У зрості педофілії та гомосексуалізму пані Рісман, опираючись на дослідження спеціалістів, звинувачує виключно так звану сексуальну революцію та гендеризм. Цікаво, що такі висновки американського незалежного експерта повністю співпали з діагнозом, який педофілії, свого часу, поставив Папа-емерит Бенедикт ХVІ.
Тому слід віддати належне світським ЗМІ – вони раціонально підмітили ці основні зовнішні проблеми Церкви: боротьба з гендеризмом та складні відносини зі ЗМІ.
Все решта у більшості ЗМІ, якщо не на грані фолу, то на грані фантастики.
А щоб не повторювати їхніх помилок, варто звернути увагу на висловлювання кардиналів-виборців, адже тільки від Бога та цих кардиналів залежить те, хто стане наступним Наслідником св. Апостола Петра.
Кардинал-камерленґо Жан-Луї Торан також наголошує на потребі того, щоб майбутній Папа володів здатністю вести діалог зі світом, щобільше кардинал Торан уточнив, що діалог цей передбачає перш за все діалог з іншими релігіями і культурами. На думку кардинала Торана, майбутній Папа мав би бути віком 65-70 років, мав би мати здатність реформувати Курію і зберігати тяглість католицької доктрини. Тобто побажання кардинала Торана включають досвід міжконфесійного та міжрелігійного діалогу, відкритість до інкультурації Євангелія у ще неєвангелізовані або євангелізовані не до кінця культури, вік 65-70 років, добрий адміністративний досвід і рішучість у адміністративному реформуванні і католицька ортодоксійність без «підмоченої» лібералізмом репутації.
Цікавою є думка віденського кардинала Кріштофа Шенборна, який попри те, що ЗМІ зліпили з нього образ такого собі кардинала-ліберала, чітко заявив, що новий Папа мав би пильно оберігати стовпи католицької ортодоксії, вміти стояти на захисті людської гідності, бути компетентним в адмініструванні та вміти спілкуватися зі ЗМІ.
Звісно, що це не думки усіх кардиналів-виборців. Але їхня практична однозгідність як і те, що пролунали вони з уст дуже відмінних між собою кардиналів, може нам вказувати на те, що саме такими критеріями керуватиметься Конклав.
Отож, гіпотетичний портрет наступного Папи мав би складатися з таких рис: молодший від 70 років життя, має позитивний досвід зі ЗМІ, вміє вести діалог, має досвід діалогу з іншими вірами, відкритий до інкультурації, здатен провадити боротьбу проти секуляризму та його породжень – гендеризму, непошанування людського достоїнства, непошанування життя, відданий католицькій ортодоксії, добрий адміністратор, рішучий у адміністративному реформуванні, здібний до підбору відповідних співпрацівників, доброго здоров’я.
Судячи з таких побажань кардиналів-виборців, уже в самому старті потрібно з претендентів на майбутнє папство викреслити усіх кардиналів, народжених скоріше 1944 року. Вони просто не вкладаються у вікові обмеження, що їх поставили кардинали, але і саме життя Церкви, яка потребує енергійного Папу.
Оскільки арена, чи навіть краще сказати осердя, боротьби між християнством та секуляризмом лежить в осерді західної християнської цивілізації, то це найімовірніше суттєво знижує шанси кандидатів з-поза меж цього осердя. Тобто Африка, Азія, Латинська Америка відпадають. Специфіка адміністрування Римської Курії також вимагає людини з західного світу,оскільки адміністрування Церкви усе ще ґрунтується на принципах і способах, характерних для римського права, а це вимагає чисто європейського підходу до діяльності Курії. До певної міри це виключає людей з англо-саксонського світу, чиє правне мислення дещо відмінне від загальноєвропейського. Тобто у кандидатів з США, Канади, Великобританії, Ірландії, Австралії, Нової Зеландії шанси вписатися у заданий профіль нового Папи надзвичайно низькі.
Проти кардиналів з США грає також і та дійсність, що саме США відомі величезною кількістю звинувачень на адресу католицького духовенства в педофілії. Така ситуація ставить гіпотетичного майбутнього Папу-американця під удар чисельних судових процесів, що вимагатиме затрати часу, ресурсів та грошей. Додатково кардиналам-американцям занижує шанс специфіка адміністрування Церкви в Америці, яка суттєво відрізняється у своєму функціонуванні від європейської моделі.
Майбутній Папа мусить мати досвід боротьби з наступом секуляризму (гендеризм, непошана до людського життя, непошана людського достоїнства включно), організацією євангелізаційних кампаній, реформою церковної адміністрації, мати позитивний досвід спілкування зі ЗМІ.
Цікавим моментом є також і досвід діалогу з іншими релігіями.
Це значно звужує коло можливого вибору. Судячи з усього сказаного, майбутній Папа скоріше за все міг би бути континентальним європейцем до 70-ти років життя, скоріш за все з країни, де гендеризм останнім часом пішов в атаку на Церкву, також суттєвими є його здатність проведення адміністративних реформ та досвід спілкування з іншими релігіями. Такі дані практично повністю усувають запропонованих ЗМІ фаворитів. Адже ні один із них не відповідає цим критеріям. Тому, скоріше за все, вибір кардиналів буде для величезної більшості таким же ж самим здивуванням, як вибір на Петрового Наслідника краківського кардинала Кароля Войтили.
Але усе це лише смутні здогади. Вибір усе ж таки за кардиналами і Богом. Тому усяка людська спроба заглянути в майбутнє і прочитати ім’я того, хто стане Папою не до кінця є коректна і до певної міри приречена залишитися лише більш-менш успішним здогадом.
Нам же ж, католикам, варто покладатися на Бога, Який Своїм Духом завжди провадив Католицьку Церкву і ніколи Її не полишав без Нього. Але також варто молитися за добрий вибір отців-кардиналів. Є одна дуже практична ініціатива «Адоптуй кардинала», і кожному небайдужому католику варто би було доєднатися до цієї молитви, щоб дати молитовну підтримку отцям-кардиналам у їхньому нелегкому виборі.
о. Орест-Дмитро Вільчинський
Джерело:http://catholicnews.org.ua
